При польському клубі з осені 1913 р. створився аматор­ський театральний гурток, що не мав дозволу на існування, виданого владою, і тому залишився нелегальним.
Польський клуб постійно відвідували освічені поляки міс­та, часто наїжджали також землевласники та орендатори з навко­лишніх маєтків. Філер розповідає, що великим впливом користу­вався у клубі законовчитель ксьондз Ян Левинський. Особливу увагу викликали кілька офіцерів 19-ої артилерійської бригади царської армії, що також відвідували клуб.
Наступним місцем згромадження польської інтелігенції Вінниці таємний агент називає “Римсько-католицьке бла­годійне товариство”, яке деякий час існувало офіційно і знаходи­лося в прикостельному будинку, потім було зліквідоване і з того часу існувало нелегально. Керівником товариства філер називає ксьондза Я. Левинського. Згідно з інформацією „Туриста”, що не мав доступу до ксьондза, разом з ним справами нелегального римсько-католицького благодійного товариства займа­лися граф Грохольський та лікар Топчевський.
Повз увагу філера не пройшло також існування нелегаль­ного гуртка серед учнів старших класів реального та комерційно­го училищ, який називався іменем Конарського. Діяль­ність цього гуртка була відбита в донесеннях інших таємних аген­тів жандармерії. Метою гуртка, за словами донесення, було:”виховувати молоде покоління в чисто польському національному дусі…” Таємний агент “Турист” повідомляв, що діяльність гуртка призводить до випадків пасивного опору існуючому режиму. Він розповідав, що під час офіційного бла­годійного вечора на користь учнів комерційного училища, який проходив у приміщенні Вінницької міської управи, мав виступати хор учнів. Але позаяк треба було обов’язково співати царський гімн “Боже, царя храни”, то учні-поляки відмовилися співати, і виступ хору відмінили. Згідно з більш пізнім донесенням, гур­ток ім. Конарського добровільно припинив своє існування за ініціа­тиви ксьондза Левинського в зв’язку з початком Першої світової війни.
Напередодні Першої світової війни серед польського товарис­тва існували певні проавстрійські симпатії. Однак до жодних ак­тивних дій у польському середовищі готові не були, що виключа­ло можливість будь-якого польського повстання в краї. Наступні події під час війни, відсутність дій з боку поляків під час короткотривалої австрійської окупації частини Поділля підтверджують тезу про політичну пасивність місцевого польського населення у відповідний період.