Про наявність фабрично-заводських робітників у Вінниці можна говорити лише з кінця ХІХ ст. Чисельність робітників у місті тоді зросла. Близько до них за своїм матеріальним становищем стояла велика кількість ремісників. До трудового населення Вінниці слід також віднести найма­ну прислугу (домашніх робітників та робітниць). Всі ці верстви трудящих були політично безправними і жили у важких умовах. Робочий день на підприємствах міста тривав 12-14 годин. Заробітна ж плата переважної більшості робітників була набагато нижчою про­житкового мінімуму. Особливо низько оплачувалася праця поденних та сезонних робітників. На підприємствах Вінниці широко використовували працю дітей і жінок. Одержували ж вони грошей набагато менше, ніж чоловіки за такий са­мий обсяг робіт.
Значна частина підприємств, зокрема тютюнова й махор­кова фабрики, шкіряний завод, друкарня та інші, містилася у напівпідвальних вогких, темних і тісних приміщеннях, по­збавлених найелементарніших санітарних умов. Про охорону праці теж ніхто не дбав. У зв’язку з цим кількість нещасних випадків на підприємствах з року в рік зростала. Значна частина їх закінчувалася каліцтвом або смертю робітників. За таких умов швидко зростала класова свідомість трударів Вінниці.