Про наявність фабрично-заводських робітників у Вінниці можна говорити лише з кінця ХІХ ст. Чисельність робітників у місті тоді зросла. Близько до них за своїм матеріальним становищем стояла велика кількість ремісників. До трудового населення Вінниці слід також віднести найману прислугу (домашніх робітників та робітниць). Всі ці верстви трудящих були політично безправними і жили у важких умовах. Робочий день на підприємствах міста тривав 12-14 годин. Заробітна ж плата переважної більшості робітників була набагато нижчою прожиткового мінімуму. Особливо низько оплачувалася праця поденних та сезонних робітників. На підприємствах Вінниці широко використовували працю дітей і жінок. Одержували ж вони грошей набагато менше, ніж чоловіки за такий самий обсяг робіт.
Значна частина підприємств, зокрема тютюнова й махоркова фабрики, шкіряний завод, друкарня та інші, містилася у напівпідвальних вогких, темних і тісних приміщеннях, позбавлених найелементарніших санітарних умов. Про охорону праці теж ніхто не дбав. У зв’язку з цим кількість нещасних випадків на підприємствах з року в рік зростала. Значна частина їх закінчувалася каліцтвом або смертю робітників. За таких умов швидко зростала класова свідомість трударів Вінниці.
Формування класової свідомості робітників


« Поштовх до революції після 1905 року ← → Перші прояви революційності у Вінниці »